На сам чемпіонат очікується біля 50 тисяч глядачів, у Тернополі вже заброньовані всі готелі на час проведення заходу – 26-28 серпня. Усі ці тисячі людей зможуть споглядати навіть два чемпіонати – молодіжний(до 18) і дорослий. Дуже цікаво який буде наймолодший учасник. Також влада обіцяє збереження чистоти(!!!) озера, хоча його і вже не завадить почистити, але є велика у мене надія, що це зроблять перед самим дійством.

Інформації досить мало. Має наче прибути біля 50 команд із 17 країн і це, як виявляється, не весь чемпіонат, а лише деякі його етапи в класах JT-250 і S-500. І кажуть після минулого чемпіонату на декілька років зникла риба. Все, як завжди, мутно і наче робіт ніяких на озері не ведеться, а залишилося не так вже й багато часу, але треба мислити позитивно!

Я не знаю на скільки це реально, але можливо така подія щось змінить в Тернополі? Можливо у нас частіше будуть проводити такі чемпіонати? Було б дуже круто, щоб хоча б раз на рік до нас завалювало 100500 туристів, щоб при словосполученні «водно-моторний спорт» одразу згадували Тернопіль. І я дуже надіюся, що наша доблесна влада не провалиться і не зіпсує репутацію міста.

Если вам не нравиться ваша страна или вы хотите все время находиться около моря, так купитежилье в австралии! И будет вам не озеро, а моря, не барсуки, а кенгуру. Что может быть лучше?

Ну ось хто сказав би, що майже прозора горілка має у собі такі барви?

Виглядає наче цю знимку робили над узбережжям моря через невід, який так швидко має полонити вас та ваш організм у свої лещата. І воно вам тре?

Далі представлю ще два «звичних» напоя для нас.

Вино:

Шампанське:

Порівняно із горілкою та наступними напоями вони мені зовсім не сподобалися. Я розчарувався у вині. Шампанське, як малюнок на склі взимку. А ось вино знову нагадує море, але лише із одною ниточкою в повітрі, а не цілим неводом

Йдемо далі. Хоч віскі мені нагадало інтуітивно віскі. Ніяких викрунтасів, а лише віскі.

Скотч. Океан і декілька острівців.

Далі ідуть, як на мене, «найцікавіші» види алкоголю.

Маргарита наче різнокольорова пшениця.

Саке

Дайкірі

Текілла. Найбільше сподобалося. Не знаю чому, але це круто.

Піна колада, як якийсь павлин

настоящая футболка без ГМО, купить в Украине

Щороку професор Макс Базерман продає студентам MBA з Harvard Business School двадцатидоларову купюру набагато вище номіналу. Його рекорд – продаж $20 за $204. А робить він це в такий спосіб. Він показує купюру всьому класу й повідомляє, що віддасть $20 чоловіку що дасть за неї найбільше грошей. Правда, є невелика умова. Людина, що була відразу за переможцем, повинна буде віддати професорові ту суму, що він був готовий віддати за $20.

Щоб було зрозуміло – допустимо два найвищих лота були $15 й $16. Переможець одержує $20 в обмін на $16, а друга людина повинен буде віддати професорові $15. Такі умови. Торги починаються з одного долара й швидко досягають $12-$16. У цей момент більшість студентів випадають із аукціону, і залишаються тільки два чоловіки з найвищими пропозиціями. Повільно, але впевнено аукціон підходить до цифрі $20.

Зрозуміло, що виграти вже неможливо, однак програти теж не хочеться, тому що програвший не тільки нічого не одержить – він ще змушений буде заплатити професорові номінал свого останнього лота. Як тільки аукціон переходить рубіж в $21, клас вибухає сміхом. Студенти MBA, нібито такі розумні, готові виплатити за двадцатидоларову купюру вище номіналу. Дійсно -комічно й дуже точно описує поводження власників ступеня MBA.

Однак аукціон триває й швидко доходить до 50 доларів, потім до ста, аж до $204 – рекорд Базермана за свою викладацьку кар’єру. До речі, під час тренінгів професор проробляє той же трюк з топ-менеджерами й CEO великих компаній – і завжди продає $20 вище номіналу (отримані гроші витрачаються на добродійність). Чому люди незмінно платять за двадцять доларів більше грошей, і що намагається показати професор? У людини, особливо в бізнесі, є слабке місце – loss aversion або острах втрати. Численні експерименти показують, що людина поводиться вкрай нераціонально й навіть неадекватно, коли починає губити гроші. Спочатку всі студенти вважають, що в них є можливість одержати халявні гроші. Адже вони не дурні й не стануть платити більше двадцяти баксів за двадцатидоларову купюру. Однак як тільки торги доходять до $12-$16, других чоловік розуміє, що йому грозить серйозна втрата, тому він починає ставити більше, ніж збирався, поки аукціон не доходить до $21. На цьому етапі обоє учасники втратять гроші. Але хтось втратить усього долар, а хтось двадцять. Щоб мінімізувати втрати, кожна людина намагається стати переможцем. Однак ця гонка приводить тільки до того, що обоє учасника аукціону гублять усе більше й більше грошей, поки розмір втрат не досягає такої суми, що глибше копати яму просто не має змісту.

Таким чином, бажання одержати халявну двадцятку обертається втратами. Саме цікаве, що є маса даних – особливо на фондовому ринку й у казино – які показують феномен Базермана в дії. Людина починає губити гроші. Замість того, щоб зафіксувати збиток, він сподівається, що зможе відіграти програш – і практично завжди губить усе більше й більше грошей.

Так що пом’ятатайте урок хитрого професора – страх втрат веде до більших втрат. Фіксуйте збитки, поки вони мінімальні. Ну й ніколи не довіряйте гроші людині зі ступенем MBA

Джерело: skynet.co.ua

У радянські часи на вивчення лайок було накладено табу, і хоч деякі дослідження проводилися, їх результати, як правило, були доступними лише вузькому колу фахівців. Зараз ці табу знято, і, як наслідок, — з’являються наукові праці, зокрема розвідки Наталі Яковенко, матеріали яких, а також низка власних спостережень, покладені мною в основу цієї статті. Йтиметься тут про пізній період епохи Середньовіччя, оскільки про те, як лаяли один одного наші предки в раніші часи, нам за браком джерел поки що відомо небагато.

«Ах ти ж собака!»

Лайка українців пізнього середньовіччя і навіть ранньомодерного часу (початок якого відносять на другу половину XVI століття), звісно ж, суттєво відрізнялася від тієї, яку можна почути зараз. Найбільш популярними лайками тоді були: «корчемник», «потварця», «нецнота», «грач», «здрайця», «своволник». Та ще «лисий», «кат», «скурвий син» і «пес».

Витоки лайки, в якій людину обзивали «псом», «нецнотливим псом» (згадаймо також польську лайку «пся крев»), сягають ще язичницької давнини. Давньослов’янські міфологічні уявлення, як і загалом давньоіндоєвропейські, пов’язували собаку та її родича вовка з хтонічним, підземним світом, світом смерті. Як свідчать палеоетнологічні реконструкції, у індоєвропейських народів (отож і в слов’янських) у давнину існували молодіжні чоловічі союзи, члени яких, воюючи проти ворогів племені, чинили розбій, грабунки і вбивства. Члени таких союзів виступали «воїнами-вовками» чи «воїнами-собаками», одягаючися в їхні шкури. Пізніше, під впливом християнства, пес був ототожнений з дияволом та іншою «нечистю». За повір’ями, зафіксованими ще у ХІХ столітті, саме собаками обертаються чародії, відьми й упирі; у подобі пса приходять до людей різні моровиці. А розпуста, позашлюбні статеві стосунки в народі окреслювалися висловом «псоту чинити». З такими стосунками пов’язана інша лайка: «скурвий син». Бо до людей, народжених поза шлюбом, ставилися не вельми тепло. Відомо, що в Середньовіччі всілякі позашлюбні стосунки розцінювалися як розпуста. Відповідно до особливостей середньовічного світобачення і побутового мислення, що тяжіло до конкретики, потерпілі сприймали отого «скурвого сина» не метафорично, а як прямий закид у їхній незаконнонародженості. Недаремно за наклеп щодо народження з «нечистого ложа» винний, відповідно до норм Литовського статуту, мусив сплатити чималенький штраф і заявити публічно, що він «збрехав, яко пес», а також привселюдно залізти під лаву і погавкати по-собачому. Коли в одному з ремісничих цехів якийсь із майстрів, розсердившись на цехове товариство, обізвав усіх членів корпорації байстрюками, його примусили упродовж кількох тижнів перед церковною службою й після неї на порозі церкви (куди йому вхід був заборонений) просити у кожного з ображених пробачення у відзначений вище спосіб.

«На дідька лисого!»

У народних уявленнях «лисим» виступає чорт (згадаймо всім відомого й зараз «дідька лисого» або Лису гору, на якій, як вірили, відбуваються відьомсько-бісівські зборища). «Лисицею» називали ланцюг, до якого в церкві прив’язували грішників, а також кайдани, наручники і дибу. Думається, що народна свідомість не випадково наділила надзвичайною хитрістю і лукавством саме лисицю, а не іншого звіра, хоча насправді в природі ця тварина не відзначається названими якостями. Тут, як видається, зіграла роль співзвучність назв — «лис» і «лисий».

У нападі люті середньовічний українець міг назвати неприємну йому людину «катом». Ката тодішній обиватель бачив істотою ритуально нечистою, пов’язаною своїм ремеслом із потойбіччям. Ремесла поділялися на «чисті» чи «білі», які вважалися дуже шанованими, і «нечисті», або нешановані чи малошановані. До перших, зокрема, належали гончарське, перепечайське чи хлібопекарське, столярне, ковальське ремесла. А «нечистими» аж до ХІХ століття вважали всі заняття, пов’язані з убивством, кров’ю і трупами, причому не лише людей, а й тварин. У статутах «чистих» цехів зазначали, що майстрів, які спеціалізуються на вбивстві тварин чи знятті шкур, треба виключати з цеху. Відповідно, різницьке, кушнірське та шевське ремесла вважалися ритуально нечистими і належали до нешанованих. А тим більше кат, який позбавляв життя хоч і злочинців, але все ж людей (згадаймо біблійне «не убий»), вважався людиною «нечистою». І тому почути від когось на свою адресу «Кат!» було страшенно образливим.

Вирізнялися ще й «чесний» і «нечесний» способи вбивства. Убивство людей регулярно практикували у той час усі люди військового ремесла: рицарі, шляхтичі, козаки, і за це їх не засуджували. Ця їхня робота навіть вважалася почесною. Адже вбивали вони в чесному бою, коли у битві сходилися з супротивниками лицем до лиця зі зброєю в руках. За підступний же напад із засідки, та ще й на беззбройного («здрадливим потаємним обичаєм»), а особливо уночі («розбойним обичаєм вночі»), оскільки ніч є часом розгулу нечистої сили, шляхтича позбавляли шляхетського звання і страчували четвертуванням чи посадженням на палю. І це була «ганебна» смерть, на відміну від відрубування голови.

Образа честі

Як свідчать документи, вельми образливим у той час було назвати когось «корчемником». Бо з корчмою асоціювалися «злості»: пияцтво, гра в карти або кості й прихисток волоцюг. У середні віки, та й пізніше, всі люди були релігійними (інша річ, що ця релігійність часто була різною, інколи навіть єретичного гатунку), отож християнська мораль мала чималий вплив на «рядових членів суспільства». Крім того, долучався і суто практичний аспект: пияцтво та азартні ігри ставили під загрозу майно людей. Тому образливим для людини було також сказати, що вона «грач», тобто гравець у карти або кості.

Дуже образливим, зокрема для шляхтича, і взагалі для людини, яка служила мечем чи шаблею тому чи іншому сеньйорові, було звинувачення у безчесті, зрадництві, віроломстві. А в XV—XVII століттях, коли Україна жила в умовах безперервних війн, таких служилих людей, зокрема у прикордонних із Диким Полем Подніпров’ї і Східному Поділлі було чимало. «Здрайца (зрадник. — Авт.), злий, а нецнотливий (безчесний. — Авт.) чоловік!», «здрайцо нецнотливий!», «нецнота!», — звинувачували, розізлившись, один одного наші прапрадіди. Це дуже било по самолюбству й гідності того, кому наведені слова адресувалися. Адже кодекс честі шляхтича чи іншої служилої людини передбачав поведінку, протилежну тому, в чому її цими словами звинувачували. Як відзначає Наталя Яковенко, в переліку тяжких покарань, зазначених у Литовському статуті — збірнику юридичних прав, який діяв на землях України, «о што честью, горлом и розлитьем крви (тобто смертю. — Авт.), и везеньем (в’язницею. — Авт.), и выволаньем (вигнанням з позбавленням майна і всіх прав. — Авт.)… караютъ», честь поставлена першою — вище, ніж життя. Саме за «нечесну» («нецнотливу») поведінку шляхтича позбавляли шляхетства і піддавали «баніції» й «інфамії», тобто вигнанню з позбавленням майна і всіх прав та публічним оголошенням про це.

Великою образою було назвати когось «своєвольником», звинуватити у «своволенстві». Адже середньовічна людина діяла так, як це передбачав звичай, етикет, норми поведінки, вироблені відповідним (лицарсько-шляхетським, цеховим, міщансько-бюргерським та іншим) корпоративним середовищем. Суспільство тоді орієнтувалося на старовину, на незмінність порядків, які вважалися встановленими Богом і пізніше введеними у рамки середньовічного права. І всякі дії людини, що йшли врозріз із старими добрими правилами, вважалися «від лукавого». Згадаймо у цьому зв’язку вказівку ще давньоруського літописця в «Повісті временних літ», що київські поляни тримали встановлені Богом «законы отець своихъ», у той час як північні східнослов’янські племена «не вьдуще закона Божиа, но творяху сами себь законъ». І за це їх прирівняно взагалі не до людей, а до звірів («якоже всякый звьрь»).

Матюк по-холопськи

Серед лайливих виразів, що вживалися українцями у пізньому Середньовіччі та на порозі Нових часів, так і не зустрівся такий звичний нині «мат». Думається, мають рацію дослідники, які твердять про запозичення українцями матірщини від росіян. Підтвердження цьому я знайшов у Літописі Самійла Величка. Автор, описавши поразку російського війська від козаків Івана Виговського і татар у Конотопській битві 1659 року, записав, що полонений князь Пожарський вилаяв хана «матерно». Величко підкреслив, що Пожарський зробив це «звичаемъ Московскимъ». Причому хан відразу зрозумів увесь зміст цієї, незвичної для українців, лайки, оскільки тут же наказав «усікнути», тобто відрубати, князю голову. На думку деяких учених, матірна лайка прийшла до росіян від монголо-татар.

Тип лайки матірної і тієї, яка вживалася українцями, відрізнялися через становище людини в суспільстві. В українському тогочасному суспільстві, як і у європейському взагалі, людина шанувалася як особистість. На образу особистості й спрямовувалася лайка. У тодішній же (та й пізнішій теж) Московській державі, де вже міцно утвердилася влада абсолютного володаря-царя, всі люди: і селяни, й князі — бачилися не особистостями, а «холопами», не «кимось», а «чимось». Відповідною була і лайка, яка мусила максимально принижувати того, кому адресувалася. А найболючіше зробити це у суспільстві, в якому дуже цінуються родинні стосунки, можна, принизивши матір адресата, та ще й натякнувши на буцімто свій сексуальний зв’язок з нею, що є змістом матірщини.

Василь БАЛУШОК,
кандидат історичних наук