Українська мова. Український дім. Європейська площа. Думки в голос.

Дуже жалкую, що не можу знаходитися біля українського дому на мітингу стільки, скільки треба і скільки б хотілося. Адже єдина можливість для цього – це звільнення з роботи. Думаю, що поки не час, але до рішучих дій готовий. Принаймні так думається.

Хоча дії більшості людей нагадують ось це:

та піздєц

Настрій на боротьбу є, але на те, як люди довкола пасивно ставлять до всього, боляче дивитися. Бо, насправді, дуже мало людей вийшло, але є надія, що люди оговтаються і підтягнуться відстояти свої переконання, якщо такі існують.

Із того, що бачив це купа партійних прапорів та трохи проплачених, як мені здається, людей від удару та за батьківщину. Особливо це було помітно, коли усі прапори удару почали одночасно складатися і не залишилося ні одного.

Політики, які роздають інтерв’юшечки одразу після того, як народ відтиснув беркут і не дав пройти.

Старших людей, які звертаються до беркутівців, як до свої синів, щоб ті схаменулися. Хоча синів вони б відлупцювали – не змогли б витримати ганьби.

Друзів, які плачуть від сльозогінного газу, але радіють, що втримали беркут і не дали пройти. Та дівчат, які намагаються хоч якось допомогти. Особливо підтримує бойовий дух, коли ти стоїш перед беркутом, а біля тебе друзі, які співають гімн і просто ідуть вперед. І в очах не страх, а рішучість. В беркута ж переважно страх і якась незрозумілість.

Щось таке в голові. Через 20 хвилин я знову іду до українського дому, щоб відстояти свої права за українську мову! І повторюйте собі в голові «хто, як не ми?» – це допоможе вам зрозуміти, що ви хочете.

Єднаймося, українці!

Share